Monthly Archives: Квітень 2012

Питання.Відповідь.

Нічого вічного немає.все минає. на всі питання дані відповіді. І знаю чому, але чи було це того варте? дуже важко коли ще є питання, важко шукати відповіді, але відчуття усіх знайдених відповідей дуже тяжке розумінням своєї нікчемності. є ще одне питання і воно, неначе маленький струмок надії…і насправді і на нього вже дана відповідь, але ще не хочеться в неї вірити і тому ще можна живитись незнанням. Часто питання існує заради свого знаку “?” А відповідь існує ще до нього! Але вірити не хочеться,і насолоджуємся муками незнання (насправді невизнання).
Важливий пошук нових “Чому?” Ще важливішо-вічних, “А якби?” і зовсім очевидних “Що робити?” і думаю цього хватить щоб жити. Поки думаєш, живеш.

Advertisements

Слабість

У кожного є своя слабість, про яку або хочеться, або не хочеться розказувати. На кожного по різному вона впливає: хтось депресує, хтось тішиться, хтось журиться, хтось білочок бачить:) Дехто починає переслідувати свою слабість, дехто уникає, дехто нею насолоджується. Дехто її не визнає, дехто ховає. . .Так от я визнала свою слабість, від якої я впадаю то в манію, то жар, то в холод…Я не знаю, що з цим робити, але від визнання цієї слабості, я направду кайфую, хоча в цьому і є шось мазо:-) Моя слабість, як завше, виникає без моєї волі, і шляється у моїй душі без мого дозволу. І я від цього злюсь, хвилююсь, помираю, уникаю, шаленію, дурію, але все таки тішуся, як дурник, тим що це відчуваю.Бо знаю – все минає.І це пройде. Слабість можна подолати і залишиться пустота для нової слабості.


Зранку дощ, похмуре небо важкотисне на пітьму

Зранку дощ, похмуре небо важко
тисне на пітьму,
Спляче місто хворобливо
прокидається від сну,
У квартирну порожнечу по стіні
вповзає день, Номерами телефонів з
розмальованих шпалер. Кілька днів, останнім часом, прилітає
дивний птах,
Прилітає на світанку та чекає у
пітьмах,
Чорним оком нерухомо він
вдивляється крізь скло, З підвіконня, мов комаху, розглядає
у вікно.

Приспів:
Я чекаю на ніч,
Я чекаю на ніч,
Я чекаю на ніч знов.
Від похмурого птаха ховаюсь я
знов і знов. Я чекаю на ніч,
Я чекаю на ніч,
Я чекаю на ніч знов.
Я від клятого птаха ховаюся знов і
знов. Знову дощ, осінній вітер, відірвав
останній лист.
Дивний птах на підвіконні знов
сидить, мов вартовий,
Він рахує кожний подих, помічає
кожен рух, Він вичікує терпляче, мов у засідці
павук.
Приспів
Виконавець: Вій
Слова і музика: Дмитро Добрий-Вечір


Тонка грань

Десь між гордістю і бажанням існує тонка грань, яка все вирішує. Сотні думок, переконаннь і виховань зазнають фіаско, коли натпрапляють на цю грань. Кожен сам вибирає, що він може переступити, на що закрити очі, чого ніби не бачити, хоча чітко це розуміти. Кожен сам створює собі правила і умови, коли він їх може порушити. Загальні правила існують, щоб їх виставляти на загал, їхнє загальне виконання під внутрішній бунт та супротив, але у кожного свої правила.І в мене існують правила, і я їх успішно порушую, натрапляючи на свої гострі грані.


Сьогодні

Сьогодні було купа думок, реплік, роздумів. Про різне. Про батьків, які комплекси вони в нас самі ж породжують, про те, як самі ж роблять нас хворими та нещасними, про. . .та хіба це важливо, якщо ввечері все одно дзвоню до мами і плануєм вихідні на Великдень. якось так плавно мама стала бабусею і цього року вона пече паски, а бабусі вже не такі спритні і пруткі…і я вже не та маленька онука, але ще досі онука, що радує:) А ввечері були думки і злість на те що живу так жалюгідно і чи це варте чогось того подальшого майбутнього? І так гірко було. так погано. І все ж? Не все так погано. Зайшла в квартиру і стало легше. Отже все гаразд.
А вночі думки пропали. Втома? Просто такий період в житті. сьогодні.


Зелений чай

П’є зелений чай…
Може ми марно гаємо час?
Він п’є зелений чай, сідаючи між нас.

Брюсель


Місто, своє чуже, і Те далеке – рідне.

Вона жила в невеличкому Містечку, де кожен кожного знає, де усі живуть одним життям. Вона ненавиділа це Місто, бо воно скувало її немов у клітці. Скувало настільки , що інколи їй не хотілося жити. Вона часто переконувала людей що життя прекрасне, щоб вони жили і вірили в це. Та чим далі просувалося її життя, тим більше вона переконувалася, що це гірка не правда. Життя насправді було гидке і несправедливе, воно дарувало лише випробування, і не дивлячись чи пройшли ви попереднє, давало наступне, ще більш несправедливе.
Сьогодні вона ішла вулицею свого замученого Міста. Думала про його життя, розуміла що воно нічим не змінюється від часу , пори року, і усіх інших перешкод. Воно було таким же гидким, як і тоді, коли вона народилась тут. Про той день вона нічого не пам’ятає , і не дивно.
Вона йшла, прискорюючи ходу. Хотілось якнайшвидше втекти, заховатись, у своєму куточку, завісити вікно шторами, щоб лише світло попадало у її нору. Там їй було добре. Хоча її і дратував нестерпний шум Міста, який чомусь ніколи не зникав. Шум проходив через кожну щілинку і прямував у її душу. Там він мабуть шукав притулок, але місця для нього там ніколи не було.
Вона ішла тротуаром, її дратував цей вічний бруд. Він був усюди. На дорозі, у річці, в траві, в очах перехожих, у їхніх душах. Вона любила дощ, бо думала що він може змити цей бруд. Та скільки б дощ не лив – бруд залишався на місці.
Вона мріяла про сніг, не про зиму холодну і злу, а про сніг теплий і м’який. Він хоч не надовго заховає бруд.
Колись вона думала змінити цей світ. Зробити його кращим і добрішим. Та потім зрозуміла, що потрібно змінювати не світ, а людей. А люди вони ж не змінні! Їй було їх жаль, а потім жаль чомусь зник і вона просто не звертала на них увагу . Так було і сьогодні коли вона йшла…
Дорога була знайома, тому звертати на неї увагу не було причини. Вона ішла і складала історії майбутнього, знаючи, що цього ніколи не буде. Мріяла про велике красиве Місто в якому можна буде розчинитися, зникнути , заховатися. В її уяві воно малювалось старим, тихим, але вічно молодим. Не таким як Це. Вона ще не знала, що буде там робити, але хотіла там бути.
Вона вже прийшла. Не додумала історію про її майбутнє. Отже завтра буде про що думати. Їй хотілось спати і вона заховалась під одіяло на усю ніч, їй як завжди буде снитись Місто, своє чуже, і Те далеке – рідне.
2005-05-15


У великому місті краще сховати душу

Що краще маленьке місто чи велике? Де краще жити, працювати, створювати сім’ю? Мабуть, людям з великих міст не приходить це питання в голову.А от дітям провінції є що порівняти. Звичайно є багато нюансів. Наприклад є професії з якими важко знайти роботу в містечках, або навпаки.
У великих містах більше можливостей для реалізації себе і водночас потрібно витрачати години на транспорт, шопінг і всяке інше. в маленькому місті ти не тратиш на це час,але часто немає куди себе подіти. І населення цих міст відрізняється, і що не говоріть, люди великих міст цинічніші і голодніші, більше руху, менше щирості. Та найгірше що і там, і там можна бути одинокими і найкраще, що і там і там є можливість бути щасливим.