Monthly Archives: Листопад 2012

ТИША І ГРІМ (Василь Симоненко)

ТИША І ГРІМ

І
Довго спали вітри у ярах на припоні,
Довго тиша гнітюча полями повзла,
І стояли дерева німі на осонні,
Знемагала в пилюці вечірня імла.

І на трави не бризнули роси, мов перли,
Як рум’янець густий раннє небо залив.
І здавалось – життя задрімало, завмерло,
Заблукало в безмежжі неміряних нив.

І здавалось – нема ні початку, ні краю
Цій нудоті німій і нудній німоті…
Найстрашніше, мабуть, тільки тиша карає,
Коли поруч з тобою повзе по житті.

II
Та звелася з-за лиману
Хмара темно-сиза,
Полоснули ятагани –
Блискавки – донизу.

І вітри на перепутті
Загриміли цепом,
Розірвали свої пута
І помчали степом.

І озвалися долини
Гомоном знайомим,
І упала на коліна
Тиша перед громом.

І земля впилась водою,
Мов живою кров’ю.
І обнявся сміх з журбою,
Ненависть – з любов’ю…

Гей, почуйте, добрі люди,
Заздрить мені треба:
Грім ударив мені в груди,
Грім з ясного неба.

І убив у серці тишу,
Розпанахав спокій –
Я стою і вітром дишу
На землі широкій!

III
Люди різні між нас бувають –
Симпатичні, гарні, чудні.
Дні за днями, бува, куняють,
А живуть лиш у мріях та сні.

Може, це і не дуже грішно –
Не для всіх же доступна даль,
Тільки чомусь в очах їх смішно
Заплелися журба і жаль.

І життя мовби їх не било,
І дріма в них чимало сил.
Але їм тільки сняться крила,
Наяву ж – вони зовсім без крил.

Я судить їх не маю права,
Я для них не бажаю зла –
Я і сам жив отак «цікаво»,
Доки в мене ти не ввійшла.

Сам я сонний ходив землею,
Але ти, як весняний грім,
Стала совістю, і душею,
І щасливим нещастям моїм.

IV
Пригадаю усе до слова,
До зітхання згадаю все,
І мене – в недосяжне – знову
Хвиля спогадів понесе.

То наївні, а то суворі
Сколихнуть вони спокій мій,
А за ними в холодне море
Рушить човен моїх надій.

Ой, ті плавання невеселі
(Як від правди себе втаю!) –
Розіб’ється човен об скелі.
Об гранітну байдужість твою.

V
Не жартуй наді мною, будь ласка,
І, говорячи, не мовчи.
Нащо правді словесна маска?
Ти мовчанням мені кричи.

І без слів я усе розумію,
Що сказати маєш мені,
Та в мовчанні живе й надія
Не почути жорстоке «ні!».

VI
Ображайся на мене, як хочеш.
Зневажай, ненавидь мене –
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.

Хай досада чи гнів жевріє,
Хай до сліз я тебе озлю –
Ти для мене не тільки мрія,
Я живою тебе люблю.

Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання – у нас віки.
Все віддав би, що жить осталось,
За гарячий дотик руки.

Влийся сонцем у щиру мову,
У думок моїх течію –
Я люблю твої губи, і брови,
І поставу, і вроду твою.

Ображайся на мене, як хочеш,
І презирством убий мене –
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.

VII
Чому смуток з тобою поруч
Часто ходить у світлі дні?
Певне, є в тебе біль і горе,
Невідомі зовсім мені.

Хоч на щастя життя багате,
Але кожну людину ждуть
І печалі, і сум, і втрати,
І не можна їх обминуть.

Але к бісу цю мудрість убогу!
І догадки під три чорти!
Я бажаю, щоб всю дорогу.
Все життя усміхалась ти.

Щоб ніколи сльоза на вії
Не світилася, мов роса.
Хай же щастям завжди ясніє
Некриклива твоя краса.

Я не йму тобі зовсім віри,
Як сумною побачу тебе, –
Небо в сутінь буває сірим,
А насправді ж воно – голубе.

VIII
Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре!
Здрастуй, свіжосте нив!
Я воскрес, щоб із вами жити
Під шаленством весняних злив.

Хай заляжеться тиша навколо,
Й знову стану, як ви, німим,
Але в серці моїм ніколи
Не замовкне весняний грім.

IX
Пройдуть зливи, замовкнуть грози,
Задрімають вітри на ланах.
І весняного грому погрози
Пронесе стороною луна, –

А проміння довге, як мітли,
Обмете сизохмарну даль.
І пройдеш ти, лишивши світлу,
Невгамовну мені печаль.

Та в прекраснім житті важкому
Будуть завжди сіять мені
В душу, повну вітрів і грому,
Сіруватих очей вогні.

Василь Симоненко

Advertisements

23:23

Поїзд. Верхня полиця. Музика і мурашки по тілу. Міста і села. Ліхтарі, що біжать без упину. І не втішні думки. Думки про людей, яких я ніколи не бачила, але вони відіграють дивну роль у моєму житті. І навіть я не розумію, яку саме. В мене все на рівні відчуттів і розуміння, їхній рівень важко осягнути. Але мене нічого не дивує, я це давно знала і хотіла. Я навіть не знаю на скільки я їм важлива, я нічого не знаю. Просто поїзд надихає на роздуми, а я пробую розібрати думки на склади, пробую побачити щось в темряві, почути в тиші, відчути в німоті, пробую…це те єдине, що я зараз вмію – пробую від-чути. 23:23


Віра у

Ну чому люди так щиро вірять у все найкраще, що ще буде? Чому так швидко забувають все те погане, що було? Де логіка? Де розумні межі? Де інстинкт самозбереження? Мала дитина коли обпечеться, то більше не лізе до того, що пече! Чому дорослі знову і знову лізуть? Яка ціна цьому усьому? Ейфорія, кайф, почуття…невже ці хвилини усього цього варті..? Кажуть, що колись що завершується, потрібно половину того часу що воно тривало, щоб пережити це. Отже 50% ми кайфуємо 25% – страждаємо і 25% нам все одно, або менше, або більше…або ніколи не все одно, або завди все одно.Навіщо віримо в граблі? Слухаємо серця? І що доброго воно порадило? Будуєш-будуєш і не помічаєш, як руйнуєш все – вічний двигун.


Кулінарія, як привід для роздумів, або коли зникає все…

Сьогоднішній вечір призвів до багатьох думок на тему «розуміння». І чи це завжди корисно для того, хто всіх розуміє, чи не жертвує він тоді собою? Чи це просто бали на майбутнє? І чи зрозуміють його? Зараз і в майбутньому. І чи не є це «всерозуміння» ознакою слабохарактерності? Насправді ж люди все розуміють, але не показують цього, часто це не вигідно. І це вірно.
Життя чудова річ, як не крути… Мабуть, через пару років я буду згадувати ці чудові моменти, і ці трохи одинокі вечори. Вечори мислення і переосмислення свого існування. Чому так? Чому такі моменти? Дивно, що в один вечір закінчився на компі і на телефоні Інтернет,і вай-файки всі пропали. Закінчилась олія, серіали і фільми, і навіть, повечеряти нема з ким… А можливо так мало бути? А може просто збіг обставин…
Але я безмежно вдячна небесам і землі, що не закінчилися картопля і вода =)
І в такі моменти думаю про людей, які живуть самотньо… Що їх стимулює готувати собі вечерю? Де вони беруть сили жити? А ще готую деруни і думаю, як живуть люди без села і поля, і де беруть картоплю? Як можна їсти чужу картоплю і не знати, де вона виросла? До речі, цибуля також закінчилась, але була зелена, що мама привезла. Як добре, що є мама! І тут співає Вакарчук, що «все починається, коли зникає все…» і каже щоб не плакала. Не плачу. В мене ж ціла каструля дерунів і грибна підливка. Відсутність Інтернету зовсім не означає відключення твітення, здається це вміння вже вмонтувалося в мене. Я твічу в роздумах і приблизно знаю реплаї і пізні фейворіти, знаю, хто буде читати і відреплаїть лише в думках, але ж думки матеріальні вони також доходять до абонента роздумів. Відсутність зовсім не означає не існування.

Ось так роздуми і перейшли у пізню вечерю… а вечеряти вже і не хочеться.

При написанні посту ні один дерун не згорів.
Появі поста в мережі завдячую сусідньому вай-фаю.


Період в житті

Я знала, що прийде цей період -після будь-якого підйому приходить спад. І цей період дуже важко пережити. Потрібно мотивувати себе кожну хвилину, а чомусь хочеться просто заритись у те прокляте жовте листя і щоб ніхто не знайшов! Я ховаюсь під одіяло і не можу зранку почати день, молю небо про сили, але… Це період, коли ідеї сумно на мене дивляться, а я роблю вигляд, що їх не помічаю. Жаль, що це навіть не гормони, це  життя. Я знаю себе, це пройде, але це так важко. Дні стають сірі і в диму. Спасають лише теплі вечори, одинокі дружні репліки та обійми… Треба бути сильною, коли хочеться просто не бути.