Monthly Archives: Грудень 2012

Підсумки року 2012

Підсумки року: 2012

досягнення року – нова робота
подія року – відкриття особистої виставки “Графічний Львів Олі Супрун”
відкриття року – закордон
настрій року – натхнення
зустріч року – Володимир Бєглов
геморой року – робота
країна року – Україна
місто року – Амстердам
слово року – білочка
НЕподорож року – Крим
веб-сервіс року – Twitter
колір року – помаранч
запах року – запах однієї квартири
книга року – “Незаменимый” (всюди з нею їздила, але досі не дочитала 🙂
фільм року – Лист до М…
серіал року – Секс і Місто
музика року – Фіолет
пісня року – Gotye feat. Kimbra – somebody that i used to know
кафе року – @blackcoffee_lv
ресторан року – Перша Кляса
напій року – кава
кохання року – Арт-М
транспорт року – літак
покупка року – гаманець
задоволення року – друзі
усвідомлення року – мрії збуваються!
#моє_вперше року:
– закордон
– підйом на Говерлу
– серйозна фотосесія
– особиста виставка
– публічний виступ
– дзвінок на радіо
– водіння машини


Щоденник Offлайнера (випуск 1)

Щоденник Offлайнера

Рішення прийшло дуже спонтанно. В мене закипіла голова і я  зрозуміла, що вже не справляюся з усією цією інформацією, і починаю забувати щось головне і концентруюся не на тому. Втрата часу і настрою, а отже втрата себе.

Рішення було миттєве, бо було дуже потрібне.

Коли виходила із своїх акаунтів, наверталися сльози, відчуття ніби покидаю усіх своїх друзів. Видалила всі закладки.

Життя в офлайні:

2хв: думка: де я буду брати нову музику? О_о

5хв: розумію, що все одно думаю твітами, і в думках спілкуюся з твітерянами.

10хв: підійшла до компа, стала у звичну позу…і не знаю, що включити.

15хв: розумію, що буду змушена це все написати J

30хв: пишу. Нетбук довго не включався, і це мене дуже нервувало, бо потрібно було писати вже і негайно!

31хв: заспокоююсь….

1 день

вдень прийшло 2 DM в твітері (на емейл) …на одну відповіла смскою, на іншу не встигла, бо мене вже знайшли в скапі

також був комент в 4sq, що я там роблю, якщо я у відпустці…відповіла, що так я даю знати, що я ще жива

ломки не було, дехто писав в аськи, чи не зникну я і тамJ

1 день 2год: прийшла смс, що за мною вже скучають у стрічці…

22:22

2 день (Миколая): вирішила почитати твітер однієї кішки, і так як тві був активований, то перечитала реплаї для мене…дуже сумую за всіма.

2 день:

Пишуть мені в аську:

“в тебе ж є реальне життя

закидай цей онлайн…”

але де та межа між онлайном і реальним життям? Друзі, коханий, навіть робота…все знайшлося у твітері.

3 день: дзвонили з КийНет, запитували як там в Офляндії?  Казали, що я вперта і щоб поверталася))

Скучаю за тві, відчуваю себе, ніби покараною.

4 день: почали хвилюватися друзі з ГалУжНет, розпитали в скайпі, як я)) Трохи почитала стрічку 3-ьох твітерян. Цікаво, що пишуть в тві про Кінець світу, цікаво чи відтегали в фейсбуці і зовсім не цікаво, що там у ВК.

Все одно думаю твітами. Інколи не хватає тві просто в побутових питаннях, наприклад запитати якоїсь поради…Навіть не можу запитати, коли краще опублікувати перший випуск Щоденника Оффлайнера.

5 день: День почався з того, що думаю, що би почитати в інеті, переглядаю блоги друзів, пробувала читати твітер по хештегу – не пішло. Вже не твітами думаю, а постами.

Після обід знову дзвінок (чоловіча частина ГалУжНет`у). Розпитували на тому кінці дроту, як я так наважилася, як-як…миттєво і спонтанно, як і на всі інші речі, які творю. Маю переконання, що перша думка вірна, придумала – зробила.

Інколи відбуваються раптові думки чи події, хочеться про них затвітити, але так я не можу…то приходять думки чи взагалі це важливо, але я розумію що для мене це було б важливо. Навіть пожалітися нема куди і кому, в стрічці інколи можна бути слабкою, але не для інших…і про це не напишеш «на пряму».

6 день: Досі на рефлексі заходжу в оперу-міні на телефоні, хоча там і нема в закладках соц.мереж, хоча там і нема інтернету… На емейл прийшло повідомлення, що на фейсбуці мене очікує 94 оновлення…і я випадково туди перейшла, добавила 5 друзів, переглянула 5 новин, написала всім вітання і вийшла. В тві читала тег КийНет. Також читаю твіти однієї відомої Кішки.

Пишуть друзі з тві, перше питання: причини та умови офлайнуJ. Також приходять ДМ-ки, приходиться шукати емейли і відписувати листами. Це дуже мило.))

Втретє стикаюся з проблемою знаходження контактів людини. Блоги є, а сторіночки з контактами (емейл, скайп)  нема. От і як їм написати без соц.мережива?

7 день: «…чешуться білчачі лапи, так?» так.

Дуже дивно, що люди намагаються диктувати правила моєї ж відпустки…хоча це вже не відпустка, а експеримент.

Зайшла у ВК щоб закрити стіну…а там 14 повідомлень…зачєм мені туди писати!? Мене ж нема…))

8 день: повертаюся у твіттер, бо відчуття ніби я чимось обділена, і я самаж себе обділяю і це вже не відпочинок,а вимушеність.

В інші мережі поки що немаю бажання повертатися=))


Сон про стигмати

Сьогодні приснився сон, що на руках і ногах були стигми…не боліли, а лише кровоточили. Була і третя, але не пам’ятаю  де саме.

Стигма́ти (грец. στίγματος, «знаки, язви, рани») — тілесні знаки, що з’являються на тілі живої особи і є схожими на п’ять ран (на руках, ногах, і боці) котрі Христос отримав при розп’ятті. Понад 300 осіб стверджували про їх появу, особливо деякі глибокорелігійні. Багато з них також стверджували про наявність у них дару ясновидіння.

Стигмати є незнаними до 13 століття, Святий Франциск Ассизький був першим святим, чий випадок був добре задокументований та визнаний церковною владою. Висунено багато природніх пояснень, і Римо-Католицька церкваобережно ставиться до цього феномену, який не складає основ для канонізації.

У православній церкві це явище не є поширеним, до нього ставляться із застереженням і тлумачать його у зв’язку з емоційними переживаннями.

Цікаво що в Україні також були стигматики.

Відомо багато українських стигматиків, це греко-католики, серед них найвідоміші:

Інші українські стигматики:

Також є фільм 1999 року (США) “Стігмата”, через нього я і знаю про це явище.

http://www.ex.ua/view/2626034


Пора підбивати підсумки

Добре, що люди придумали Новий Рік, це ж чудова можливість завершити все почате і почати непочате з початку. І саме в цей час приходять думки про всі події цього року, про людей, про подорожі і про зроблену і не зроблену роботу. Мабуть, весь наступний тиждень пройде в самоаналізі, цілком ймовірно, що буде пост-підсумок року, та все таки найбільше я напишу у власний щоденник. Приємно завершувати рік у гармонії і з собою, з підтримкою друзів, з постійними думками про кохану людину, з більш-менш нормальними розмовами з батьками, з роботою і дахом над головою.


кінець світу

Все таки кінець світу…з яким би то світом покінчити? Можливо якийсь світ відправити у відставку? Який світ мені вже зовсім остогид? Який? Який? Кінець світу…чи зміниться щось у наших головах? Все таки дивні люди …готуються до кінця світу, а вибрати не можуть якого саме світу буде кінець… В голові надто багато непотрібних думок, хоча якщо вони є, це ж не просто так? А можливо все таки покінчити із цим світом непотрібних думок, і просто собі жити?


Свої та чужі світи

Час від часу ми впускаємо когось у свій теплий та затишний світ. Знайомимо з жителями цього світу, знаходимо місце для цієї нової людини і спостерігаємо, чи прийме світ, чи приживеться ця людина. В цьому своєму світі жити добре, бо ми самі творимо його, обираємо колір парканів, широту вулиць, температуру та погоду. Насправді своїх світів у нас є безліч і кожен світ ми налаштовуємо під себе, інколи ми їх змінюємо, інколи викидаємо і більше не повертаємося, інколи світ викидає нас. Але нова людина яку ми проштовхуємо у свій світ, також приходить із своїм, теплим для неї, світом… І як би це не було важко, нам також потрібно йти в її світ, знайомитися з ним і споглядати..прийме він нас чи ні?


Про тусінг

І мають же люди час і бажання пів ночі їздити і шукати пригоди…для мене це просто переосмислення часопроведення, бо найчастіше я не маю часу щоб виспатись…і можливо я не завжди працюю, інколи це робота для душі, для друзів… Але щоб тусити всю ніч просто так, бо так має бути? Щоб пити весь набір алкоголю, бо так модно, а не тому, що він смакує… здоров’я вже не те, та й нічого цікавого в цьому не бачу…Якщо тусити, то вже з якимось кайфом, але коли хочеться. Запитують, де я буду справляти Новий рік? Вдома? О_о а чому ні? обозе невже я стала якась одомашнена і не цікава?!:-) Але я люблю веселитись, люблю танцювати…та не на цих диких дискотеках, де музика (якщо це так можна назвати) гримить і оглушує, купа диму і незрозумілих осіб…я люблю алкоголь, але у вірному місці, потребі і правильній дозі…я люблю хорошу компанію, в якій весело і невимушено. Може я просто виросла, а з вигляду і не скажеш..?


На рівні відчуття

Коли приходить розуміння, що це саме те що мене заводить, що це саме те чого я хотіла, те що може мене тримати, може мене захоплювати, може мною маніпулювати, багато чого може…тоді і приходить страх. Страх це втратити. Страх не виправдати сподівань. Страх це зламати. Я знаю ці відчуття, це щось на межі паніки і всебічного поглинанням.І я також знаю, що поки є це відчуття – є існування, коли зникає страх,тоді зникає і вся магія…розвіюється по вітру, як пилок найпалкішої квітки…


Так хочеться…

Так хочеться вірити і любити, не стримувати себе,
не слухати себе, не жаліти себе та інших, не думати.
Так хочеться все встигнути.
Так хочеться у цьому всьому не втратити себе,
не загубити, не розтратити на дрібне.
Хочеться кожному подарувати частинку свого світла
і лише єдиній людині подарувати все своє тепло.
Хочеться діяти, а не протидіяти,
хочеться розгадати всі ребуси і мати
точну ствердну відповідь на всі свої бажання.
Так хочеться набратись сил, щоб все це зробити,
хочеться спати…в обіймах.


відчуття коли…

Те відчуття, коли боїшся втратити і
боїшся обпектися, але йдеш до кінця.
Коли прощупуєш усі відчуття,
коли на вустах ті єдині слова,
але не вимовляєш, вичікуєш.

Те відчуття, коли хочеш себе вберегти,
але бути одній вже надто важко.
Коли багато чого розумієш і думаєш:
“Переживу? І яка я стану після цього?”

І виявляється, що вже звикла до образ душа,
все ще жива і здатна до болю.
Віра у світле і чисте? Ні.
Все світле і чисте стає з часом
брудне і темне, але це пережити
можна.

Найгірше потім вилікувати душу.