Category Archives: думки з минулого

Життєві аналізи

Чи можливо аналізувати і не повірнювати?

Можливо варто записувати усі свої життєві “граблі”?
Зробити таблицю:
подумала –> зробила –> висновок. дата. –> вплив на життя. дата.

Advertisements

Ще одна весна…

Весна! УРА! УРА! УРА! Ну ось ще один місяць пройшов. Сьогодні справді відчула весну, хоч і сніг. Пташки зранку заспівали і збудили мене….
1 березня 2004р.

Ура! Весна! Жаль тільки календарна! 🙂 Я зрозуміла, що зараз просто золоті дні. Я бачу моїх однокласників кожен день. Вони найкращі, бо вони мої. І звичайно … Він моє кохання!!!..
1 березня 2005р.

Час іде так швидко, все міняється…Зима змінює літо, літо зиму. Знову весна, 18-та весна у моєму житті. Мені буде 18 років, а я відчуваю себе ніби мені 16…
1 березня 2006р.

Щороку нова весна приносить для мене щось нове. Приємо її зустрічати. Це справді для мене щось особливе та радісне. Не дивно, що мої блоги були створені саме в березні.
1 березня 2012р.

Весна без відчуття весни…
1 березня 2013р.


Узагальнення дня 23-го:

Узагальнення дня:

  • Інколи варто сходити щось почути, щоб зрозуміти: “Блін! Це ж те, що я і думала!!” Просто для підтвердження своїх думок.
  • З часом можна не зрозуміти себе і своїх вчинків, але зрозуміти вчинки інших.
  • Важко бути другом. Не знаєш, яку позицію вибрати: підтримувати чи стримувати.
  • Інколи людина навіть не знає, яку важливу роль вона зіграла у твоєму житті. Доля з-води-ть (і роз-води-ть) не просто так.
  • А ще буває, що важко вимовити слова, коли гордість розпира.
  • Алкоголь це міф. Без нього добре.
  • Любов зла.
  • Дружба існує.

Давня історія

Єдиний, хто знає всі мої слабкі місця і сміється прямо мені в лице, і від цього я заливаюся щирим сміхом, а деякими ночами чистими сльозами. Єдиний не сприймає моїх хлопців і говорить: “хватить! Побудь трохи одна!” і пізніше до мене доходить, що говорить “хватить!”, бо найбільша ревність з середини виїдає. Проходять роки. Роки заціпленого мовчання, з моментами тихого страждання, з хвилинами бажання, з найбільшою брехнею для себе для інших. Мости догоріли давно і лише невидимі ниті не рвуться. Єдиний це не прочитає, і так знає. Пару вуглинок надії і головне не дати для іншої тліти, звичайно не горіти. Цій історії купа років, а досі перехоплює мені дух. Задихаюсь.Знову боюсь.


давнє

Давнє кохання, як добре не вилікована хвороба.Час від часу дає про себе чути. І болить, ниє, хвилює. Воно лікується?


Крайність чи необхідність?

Не можу зрозуміти це моя
необхідність чи моя крайність. Все
своє
свідоме життя я цього хотіла і
проклинала, ненавиділа себе за це,
за свої рішення, я сумувала
найбільшою своєю тугою і ховала
це так
глибоко, що змирилася… Що це? Ще
один шанс? Де знаки? Де тепер ці
важливі переконання, які так безповоротно дались колись… І на іншому кінці цієї історії ті ж думки! Чому ж ми, як дві гори. . .дві вперті гори. . .в мене вже немає думок, за стільки років я їх розчинила в собі і це частина мене.


дивина?

Це ж треба так переплутати мої думки…Минуле виявляється таке таємне, там ще стільки всього не знаного. Тепер як пазл складається все і розумію чому так. Дивина тай годі. Отак живеш і не здогадуєшся, що для когось ти близька та рідна… І ця людина думає, мріє тобою…це ж яка енергія! Але куди вона іде? Підтримує мене?


Місто, своє чуже, і Те далеке – рідне.

Вона жила в невеличкому Містечку, де кожен кожного знає, де усі живуть одним життям. Вона ненавиділа це Місто, бо воно скувало її немов у клітці. Скувало настільки , що інколи їй не хотілося жити. Вона часто переконувала людей що життя прекрасне, щоб вони жили і вірили в це. Та чим далі просувалося її життя, тим більше вона переконувалася, що це гірка не правда. Життя насправді було гидке і несправедливе, воно дарувало лише випробування, і не дивлячись чи пройшли ви попереднє, давало наступне, ще більш несправедливе.
Сьогодні вона ішла вулицею свого замученого Міста. Думала про його життя, розуміла що воно нічим не змінюється від часу , пори року, і усіх інших перешкод. Воно було таким же гидким, як і тоді, коли вона народилась тут. Про той день вона нічого не пам’ятає , і не дивно.
Вона йшла, прискорюючи ходу. Хотілось якнайшвидше втекти, заховатись, у своєму куточку, завісити вікно шторами, щоб лише світло попадало у її нору. Там їй було добре. Хоча її і дратував нестерпний шум Міста, який чомусь ніколи не зникав. Шум проходив через кожну щілинку і прямував у її душу. Там він мабуть шукав притулок, але місця для нього там ніколи не було.
Вона ішла тротуаром, її дратував цей вічний бруд. Він був усюди. На дорозі, у річці, в траві, в очах перехожих, у їхніх душах. Вона любила дощ, бо думала що він може змити цей бруд. Та скільки б дощ не лив – бруд залишався на місці.
Вона мріяла про сніг, не про зиму холодну і злу, а про сніг теплий і м’який. Він хоч не надовго заховає бруд.
Колись вона думала змінити цей світ. Зробити його кращим і добрішим. Та потім зрозуміла, що потрібно змінювати не світ, а людей. А люди вони ж не змінні! Їй було їх жаль, а потім жаль чомусь зник і вона просто не звертала на них увагу . Так було і сьогодні коли вона йшла…
Дорога була знайома, тому звертати на неї увагу не було причини. Вона ішла і складала історії майбутнього, знаючи, що цього ніколи не буде. Мріяла про велике красиве Місто в якому можна буде розчинитися, зникнути , заховатися. В її уяві воно малювалось старим, тихим, але вічно молодим. Не таким як Це. Вона ще не знала, що буде там робити, але хотіла там бути.
Вона вже прийшла. Не додумала історію про її майбутнє. Отже завтра буде про що думати. Їй хотілось спати і вона заховалась під одіяло на усю ніч, їй як завжди буде снитись Місто, своє чуже, і Те далеке – рідне.
2005-05-15


Пророчі пісні

По радіо лунає Бумбокс – Квіти в волоссі…і одразу згадалося все, що мене пов’язує з цією піснею, своя історія в житті. Є такі пророчі пісні, які чомусь хочеться слухати, хоч розумієш, що ними можна накликати біду. В мене тоді був синій сіменс і лише дві-три пісні, які крутилися нон-стоп… Накликала біду?)) Хто зна… Це ж сумна пісня…історія також сумна.

Не обіцяй назавжди
Не обіцяй навічно
Де твоє-моє завтра
У скронях вітер свище.
Не обіцяй, навіщо?
Не обіцяй, не треба
Залежить час найближчий
Та не завжди від тебе.


Фіз-ра

Лягла і подумала:”…зранку на роботу” і одразу ж інша думка:” а як добре що не в політех, або школу…” І попливли думки про школу….Школа це класно! Якщо попався хороший клас, хороші вчителі, керівник…в мене так і було…але ж скільки нервів пішло на ту школу… Урок.Вчителька всіх відмітила і фраза – серце завмирає! очі в книжку, не те що вчитуєш – всмоктуєш головні тези! і бігуча стрічка на лобі: “тільки не я! тільне не сьоогодні! завтра! завтра я все-все вивчу! тільки не…” і твоє прізвище! Ідеш до дошки -“хоч би запитала, те що знаю….я ж щось знаю..” І так майже щодня!Теоретичні предмети то таке, а от фізкультура…ну що може бути легше? Але ж треба два рази в тиждень тащити в школу кросівки і спортивний костюм…Кроси в мене завжди були великі – на пів пакета! а слово “Крос” це, мабуть, найстрашніше слово на фізкультурі…хоча, як виявилося в політесі (а там вміли вийняти душу) крос я бігаю на 5)) Всі шикуються…”нааа праа -вооо” і тут головне не сплужити! І один за одним…як зеки покругу…))

Але фізкультура в школі порівняно із політехом, це ніщо! Гуртожиток.7:30. Мертва тиша. На фізкультуру тільки я йду…всі сплять…Холодно, а інколи ще і темно і тусуєш в парк, вгору по вулиці…поки дійду – вся мокра вже. А потім нас ганяли круче фітнесу)) В теплу пору ше нічого, тоді на вулиці по парку 1 круг біжиш,  2 круги йдеш, біжиш- йдеш-біжиш…а в залі не давали ніякого перепочинку…а вкінці семестру усі нормативи: прес, розтяжка, стрибки в довжину, човниковий біг, присдання на одній нозі, підтягування! І в мене було заслужених 5 майже завжди)) хоча на першому курсі прийшлось таки приплатити 20-ку)) Фізкультура це класно…добре що завтра на роботу…