Category Archives: таке життя

Свої та чужі світи

Час від часу ми впускаємо когось у свій теплий та затишний світ. Знайомимо з жителями цього світу, знаходимо місце для цієї нової людини і спостерігаємо, чи прийме світ, чи приживеться ця людина. В цьому своєму світі жити добре, бо ми самі творимо його, обираємо колір парканів, широту вулиць, температуру та погоду. Насправді своїх світів у нас є безліч і кожен світ ми налаштовуємо під себе, інколи ми їх змінюємо, інколи викидаємо і більше не повертаємося, інколи світ викидає нас. Але нова людина яку ми проштовхуємо у свій світ, також приходить із своїм, теплим для неї, світом… І як би це не було важко, нам також потрібно йти в її світ, знайомитися з ним і споглядати..прийме він нас чи ні?

Advertisements

Кулінарія, як привід для роздумів, або коли зникає все…

Сьогоднішній вечір призвів до багатьох думок на тему «розуміння». І чи це завжди корисно для того, хто всіх розуміє, чи не жертвує він тоді собою? Чи це просто бали на майбутнє? І чи зрозуміють його? Зараз і в майбутньому. І чи не є це «всерозуміння» ознакою слабохарактерності? Насправді ж люди все розуміють, але не показують цього, часто це не вигідно. І це вірно.
Життя чудова річ, як не крути… Мабуть, через пару років я буду згадувати ці чудові моменти, і ці трохи одинокі вечори. Вечори мислення і переосмислення свого існування. Чому так? Чому такі моменти? Дивно, що в один вечір закінчився на компі і на телефоні Інтернет,і вай-файки всі пропали. Закінчилась олія, серіали і фільми, і навіть, повечеряти нема з ким… А можливо так мало бути? А може просто збіг обставин…
Але я безмежно вдячна небесам і землі, що не закінчилися картопля і вода =)
І в такі моменти думаю про людей, які живуть самотньо… Що їх стимулює готувати собі вечерю? Де вони беруть сили жити? А ще готую деруни і думаю, як живуть люди без села і поля, і де беруть картоплю? Як можна їсти чужу картоплю і не знати, де вона виросла? До речі, цибуля також закінчилась, але була зелена, що мама привезла. Як добре, що є мама! І тут співає Вакарчук, що «все починається, коли зникає все…» і каже щоб не плакала. Не плачу. В мене ж ціла каструля дерунів і грибна підливка. Відсутність Інтернету зовсім не означає відключення твітення, здається це вміння вже вмонтувалося в мене. Я твічу в роздумах і приблизно знаю реплаї і пізні фейворіти, знаю, хто буде читати і відреплаїть лише в думках, але ж думки матеріальні вони також доходять до абонента роздумів. Відсутність зовсім не означає не існування.

Ось так роздуми і перейшли у пізню вечерю… а вечеряти вже і не хочеться.

При написанні посту ні один дерун не згорів.
Появі поста в мережі завдячую сусідньому вай-фаю.


Період в житті

Я знала, що прийде цей період -після будь-якого підйому приходить спад. І цей період дуже важко пережити. Потрібно мотивувати себе кожну хвилину, а чомусь хочеться просто заритись у те прокляте жовте листя і щоб ніхто не знайшов! Я ховаюсь під одіяло і не можу зранку почати день, молю небо про сили, але… Це період, коли ідеї сумно на мене дивляться, а я роблю вигляд, що їх не помічаю. Жаль, що це навіть не гормони, це  життя. Я знаю себе, це пройде, але це так важко. Дні стають сірі і в диму. Спасають лише теплі вечори, одинокі дружні репліки та обійми… Треба бути сильною, коли хочеться просто не бути.


Кохання літа

Найтепліше, що огрівало любов’ю неначе сонечком – кохання літа. Довго назрівало, ніби нагрівалось від сонця. Від нього було добре, та був страх опіку. Але мало велику відстань, далеко, як до сонця. І стихло, як стихає літнє тепло…і ніби світить але вже не гріє.


Летняя грусть (перевод Игнатьев Александр из Нижнего Новгорода)

Крепко поцелуй меня, перед тем как уйти.
Летняя грусть…
Малыш, я лишь только хотела,
Чтобы ты знал, что лучший.

Сегодня вечером на мне красное платье,
Танцующей в темноте в этом бледном лунном свете.
Прическа в духе настоящей королевы красоты,
Сняла каблуки – и чувствую себя живой!

О, Господи, я чувствую это в воздухе!
Телефонные провода гудят, как натянутые струны.
Милый, я вся горю и чувствую это повсюду,
Ничто больше не пугает меня.

Крепко поцелуй меня, перед тем как уйти.
Летняя грусть…
Малыш, я лишь только хотела,
Чтобы ты знал, что лучший.

Чувствую это летнюю, летнюю грусть,
Эту летнюю, летнюю грусть,
Это летнюю, летнюю грусть.
О, о, о.

Этой ночью я чувствую себя сногсшибательной,
Гоню вдоль берега на крейсерских (1) 99 км/ч.
Мой плохой мальчик рядом со мной, его богиней.
Знаю, если не остановлюсь, умру сегодня счастливой.

О, Господи, я чувствую это в воздухе!
Телефонные провода гудят, как натянутые струны.
Милый, я вся горю и чувствую это повсюду,
Ничто больше не пугает меня.

Крепко поцелуй меня, перед тем как уйти.
Летняя грусть…
Малыш, я лишь только хотела,
Чтобы ты знал, что лучший.

Чувствую это летнюю, летнюю грусть,
Эту летнюю, летнюю грусть,
Это летнюю, летнюю грусть.
О, о, о.

Думаю, я буду скучать по тебе вечно,
Как звезды скучают скучают по солнцу в утренних небесах.
Поздно – лучше, чем никогда.
Даже если ты уйдёшь, я все равно буду гнать, гнать…

Чувствую это летнюю, летнюю грусть,
Эту летнюю, летнюю грусть,
Это летнюю, летнюю грусть.
О, о, о.

Крепко поцелуй меня, перед тем как уйти.
Летняя грусть…
Малыш, я лишь только хотела,
Чтобы ты знал, что лучший.

Чувствую это летнюю, летнюю грусть,
Эту летнюю, летнюю грусть,
Это летнюю, летнюю грусть.
О, о, о.

Источник: http://www.amalgama-lab.com/songs/l/lana_del_rey/summertime_sadness.html#ixzz28zySiQFP


Не випадковості

Все що робиться з нами має своє пояснення. Чому саме так, чому саме тут, чому саме ця людина, саме в цей час. Я вірю, що все не просто так, але пояснень на всі ці “чому” я не завжди знаходжу. Але якщо щось сталось,то саме так і мало бути і нехай це найбільша випадковість, нехай так. В моїй уяві усі ці випадковості і події повинні скластись в одне рівняння і вийти на 0.


Ми такі…

Ми такі молоді, а  у нас вже стільки трагізму і болі, муки і розчарувань. Та це на краще, адже ми це відчуваємо,  проціджуємо крізь себе, ми живі – ми відчуваємо, ми думаємо, ми віримо в краще. Ми ще такі молоді, а стільки думаємо, так хочемо знати, що там попереду. Ми ще такі молоді, а думаємо, що стільки всього знаємо, але на справді ми такі від того, що зовсім нічого ще не знаємо….що там попереду? Що? Нас все хвилює, нас все зачіпає, ми просто живі, і це чудово. Це ж так страшно, все знати, що з тобою сталося, що вже все було, страшно…але і це чудово та прекрасно. Чудово все це пережити і все ж відчувати, вірити, думати, хвилюватись…Я так гадаю… Я ще точно  не знаю…


Місто, своє чуже, і Те далеке – рідне.

Вона жила в невеличкому Містечку, де кожен кожного знає, де усі живуть одним життям. Вона ненавиділа це Місто, бо воно скувало її немов у клітці. Скувало настільки , що інколи їй не хотілося жити. Вона часто переконувала людей що життя прекрасне, щоб вони жили і вірили в це. Та чим далі просувалося її життя, тим більше вона переконувалася, що це гірка не правда. Життя насправді було гидке і несправедливе, воно дарувало лише випробування, і не дивлячись чи пройшли ви попереднє, давало наступне, ще більш несправедливе.
Сьогодні вона ішла вулицею свого замученого Міста. Думала про його життя, розуміла що воно нічим не змінюється від часу , пори року, і усіх інших перешкод. Воно було таким же гидким, як і тоді, коли вона народилась тут. Про той день вона нічого не пам’ятає , і не дивно.
Вона йшла, прискорюючи ходу. Хотілось якнайшвидше втекти, заховатись, у своєму куточку, завісити вікно шторами, щоб лише світло попадало у її нору. Там їй було добре. Хоча її і дратував нестерпний шум Міста, який чомусь ніколи не зникав. Шум проходив через кожну щілинку і прямував у її душу. Там він мабуть шукав притулок, але місця для нього там ніколи не було.
Вона ішла тротуаром, її дратував цей вічний бруд. Він був усюди. На дорозі, у річці, в траві, в очах перехожих, у їхніх душах. Вона любила дощ, бо думала що він може змити цей бруд. Та скільки б дощ не лив – бруд залишався на місці.
Вона мріяла про сніг, не про зиму холодну і злу, а про сніг теплий і м’який. Він хоч не надовго заховає бруд.
Колись вона думала змінити цей світ. Зробити його кращим і добрішим. Та потім зрозуміла, що потрібно змінювати не світ, а людей. А люди вони ж не змінні! Їй було їх жаль, а потім жаль чомусь зник і вона просто не звертала на них увагу . Так було і сьогодні коли вона йшла…
Дорога була знайома, тому звертати на неї увагу не було причини. Вона ішла і складала історії майбутнього, знаючи, що цього ніколи не буде. Мріяла про велике красиве Місто в якому можна буде розчинитися, зникнути , заховатися. В її уяві воно малювалось старим, тихим, але вічно молодим. Не таким як Це. Вона ще не знала, що буде там робити, але хотіла там бути.
Вона вже прийшла. Не додумала історію про її майбутнє. Отже завтра буде про що думати. Їй хотілось спати і вона заховалась під одіяло на усю ніч, їй як завжди буде снитись Місто, своє чуже, і Те далеке – рідне.
2005-05-15


Хто є хто

Цей рік показав мені хто є хто. І в багатьох людях я все таки помилилась. І багато ніби є друзів, але Новий рік я зустрічала з двома найкращими…і не дивно..вони мене підтримували протягом року, переживали і берегли мої секрети (їх є достатньо). Не варто забувати, хто є хто і не варто сліпо вірити, що ти комусь потрібен крім жменьки найближчих…Але я не розчаровуюсь. Я і далі буду дарувати усім позитив і посмішку.Просто є деякі висновки життєві.


Підсумки року: 2011

досягнення року – Buba2011
подія року – переїзд на квартиру
відкриття року –
настрій року – розчарування
зустріч року – мої любі далекі твітеряни
геморой року – робота
країна року – Росія
місто року – Львів
слово року – ку
НЕподорож року – Росія
веб-сервіс року – Twitter
колір року – білий!
запах року – Львів!
новина року – ув’язнення Ю.Тимошенко
ржач року –
книга року – Коельйо “Щоденник мага”
фільм року –
серіал року – Невгамовні домогосподарки
музика року – Кейко Матсуі
пісня року – Скай і Гайтана “Не йди”
жах року – сон.
кафе року – “Дім Легенд”, Нью-Йорк
ресторан року – Масони
напій року – чай (ненавиджу!)
їжа року – піца (десь там де і чай)
кохання року – Р.
транспорт року – маршрутка
знахідка року –
бренд року –
антилюдина року –
покупка року – телефон, найдорожчий невикористаний квиток
розчарування року – близькі люди
задоволення року – сон
усвідомлення року – лише на себе надіятись


Фіз-ра

Лягла і подумала:”…зранку на роботу” і одразу ж інша думка:” а як добре що не в політех, або школу…” І попливли думки про школу….Школа це класно! Якщо попався хороший клас, хороші вчителі, керівник…в мене так і було…але ж скільки нервів пішло на ту школу… Урок.Вчителька всіх відмітила і фраза – серце завмирає! очі в книжку, не те що вчитуєш – всмоктуєш головні тези! і бігуча стрічка на лобі: “тільки не я! тільне не сьоогодні! завтра! завтра я все-все вивчу! тільки не…” і твоє прізвище! Ідеш до дошки -“хоч би запитала, те що знаю….я ж щось знаю..” І так майже щодня!Теоретичні предмети то таке, а от фізкультура…ну що може бути легше? Але ж треба два рази в тиждень тащити в школу кросівки і спортивний костюм…Кроси в мене завжди були великі – на пів пакета! а слово “Крос” це, мабуть, найстрашніше слово на фізкультурі…хоча, як виявилося в політесі (а там вміли вийняти душу) крос я бігаю на 5)) Всі шикуються…”нааа праа -вооо” і тут головне не сплужити! І один за одним…як зеки покругу…))

Але фізкультура в школі порівняно із політехом, це ніщо! Гуртожиток.7:30. Мертва тиша. На фізкультуру тільки я йду…всі сплять…Холодно, а інколи ще і темно і тусуєш в парк, вгору по вулиці…поки дійду – вся мокра вже. А потім нас ганяли круче фітнесу)) В теплу пору ше нічого, тоді на вулиці по парку 1 круг біжиш,  2 круги йдеш, біжиш- йдеш-біжиш…а в залі не давали ніякого перепочинку…а вкінці семестру усі нормативи: прес, розтяжка, стрибки в довжину, човниковий біг, присдання на одній нозі, підтягування! І в мене було заслужених 5 майже завжди)) хоча на першому курсі прийшлось таки приплатити 20-ку)) Фізкультура це класно…добре що завтра на роботу…