Category Archives: Як далі жити?

Втикаю…

Кожного дня в мене одне і те ж…я їду з роботи і за ці пів години планую чуть не все своє життя і завжди купа планів на вечір. Перед очима списки того, що я маю встигнути! Завжди здається, що ось прибіжу і одразу порину в роботу, отак прямо з головою! Але вдома ще є домашня робота, якась мінімальна вечеря. Прибрати б? Нє. І я сідаю за робоче місце і завтикую… Сварюся на себе за ці провтикані хвилино-години прокручування стрічки, обновлення сторінок… Але коли ж тоді відпочивати? Мабуть, зранку в маршрутці на роботу… За роботу!

Де ж той Новий Рік? Але щоб новий та інший…

Advertisements

Непробачення

В нашому єдиному житті дуже важливим є пробачати…бо в іншому випадку “непробачення” прийдеться тягнути за собою все життя. Тягнути і годувати фразами типу: “Я ніколи не пробачу!” постійно це згадувати і повторяти. Але цього ніхто не почує… і буде лише затрачений час, сили, нерви і кілобайти місця для чогось важливішого.

Важливим пробачати є і тому, що життя грає з нами в цікаві ігри. І можливо в наступному моменті ви (чи я) можете зробити так само, як зробили з вами…і хтось буде не пробачати вам.

Нє тягнути за собою лишнього… Лишнє, це шкідливо!


Місце.

Вже два роки це те місце куди хочеться щодня повертатися…розслаблятися …відпочивати…Саме тут я віднайшла свій спокій, свою рівновагу, силу і віру в себе. Саме тут мені найприємніше розводити бардаки, готувати вечерю, малювати і просто багато спати (що звичайно є лише мрією). Саме з цією людиною і з цією собакою мені добре. Приємно проводити короткі вечори..приємно повертатися із подорожей…приємно приймати справжній рідний душ і спати на горбатому дивані.
Накриває мене ностальгія…і хоча все гаразд…просто дупа чує зміни…


Я не боюсь…

Я не боюсь розчарувань. Розчарування це пошук.
Я боюся не знайти, залишитись байдужою, самотньою і недостатньою.
Я не боюсь людей, я боюсь, що перестануть вірити в мене, в себе і майбуття.
Боюсь, що забудуть єдині і залишуться змінні.
Боюсь, що не хватить в мені запалу і згасну без тління.
І розуміння себе й страхів, це тримає мене, неначе каміння.
Я боюсь, що складуть зброю ті, що добиваються,
що їм не стане сил і любови.
Я ж не боюсь боротьби!
Хоч часто капітолюю і викидаю “білі прапори”,
але здаються вони без бою.
І у моєму полоні не йдуть до кінця, а утікають немов дезертири!
І повертаються з минулих часів, а я вже не я.
Я не боюсь людей…
Я боюся себе і своєї сили, що діє не в ті часи і не туди, і без моєї віри…


Крайність чи необхідність?

Не можу зрозуміти це моя
необхідність чи моя крайність. Все
своє
свідоме життя я цього хотіла і
проклинала, ненавиділа себе за це,
за свої рішення, я сумувала
найбільшою своєю тугою і ховала
це так
глибоко, що змирилася… Що це? Ще
один шанс? Де знаки? Де тепер ці
важливі переконання, які так безповоротно дались колись… І на іншому кінці цієї історії ті ж думки! Чому ж ми, як дві гори. . .дві вперті гори. . .в мене вже немає думок, за стільки років я їх розчинила в собі і це частина мене.


Питання.Відповідь.

Нічого вічного немає.все минає. на всі питання дані відповіді. І знаю чому, але чи було це того варте? дуже важко коли ще є питання, важко шукати відповіді, але відчуття усіх знайдених відповідей дуже тяжке розумінням своєї нікчемності. є ще одне питання і воно, неначе маленький струмок надії…і насправді і на нього вже дана відповідь, але ще не хочеться в неї вірити і тому ще можна живитись незнанням. Часто питання існує заради свого знаку “?” А відповідь існує ще до нього! Але вірити не хочеться,і насолоджуємся муками незнання (насправді невизнання).
Важливий пошук нових “Чому?” Ще важливішо-вічних, “А якби?” і зовсім очевидних “Що робити?” і думаю цього хватить щоб жити. Поки думаєш, живеш.


Сьогодні

Сьогодні було купа думок, реплік, роздумів. Про різне. Про батьків, які комплекси вони в нас самі ж породжують, про те, як самі ж роблять нас хворими та нещасними, про. . .та хіба це важливо, якщо ввечері все одно дзвоню до мами і плануєм вихідні на Великдень. якось так плавно мама стала бабусею і цього року вона пече паски, а бабусі вже не такі спритні і пруткі…і я вже не та маленька онука, але ще досі онука, що радує:) А ввечері були думки і злість на те що живу так жалюгідно і чи це варте чогось того подальшого майбутнього? І так гірко було. так погано. І все ж? Не все так погано. Зайшла в квартиру і стало легше. Отже все гаразд.
А вночі думки пропали. Втома? Просто такий період в житті. сьогодні.


…із щоденника

Я, мабуть, і справді занадто добра, або проссто немаю сміливості вимагати своє те що по праву належить мені. Я не знаю, як набратися сміливості і хто зробив так, що в мене її немає. Я розумію, що я занадто багато усього розумію і усіх. Я усе прощаю і дозволяю сама ж поводитися зі мно так. Мабуть, я все таки вірю у Вищу силу і в справедливість Вищої сили. Мені просто дуже обідно за себе. Я одна. Я потрібна і не потрібна одночасно. Усі рідні мають якісь плани на мене. Всі знають, як повинно бути. Таке враження, що я не належу сама собі, я не можу користуватися своїм життям так, як мені хочеться. Я не хочу жити так, як вони…
… Я не можу зрозуміти подобаться мені моя робота чи ні. Вона забирає весь мій час і замучує мене. А гроші це ніщо. Яка різниця скільки тисяч, якшо це не те шо я хочу. Можоиво я просто лінива? Я не куплю за гроші…ЩО? Я нічого і не хочу..Я просто хочу належити собі і нікому не звітувати…
Дуже сумно. Я не знаю, що мені потрібно в цьому житті. Я не знаю, що я справді хочу. Може якийсь список написати? Десь глибоко в середині мене, усе це має бути…Як люди так живуть, задовільняють себе чимось малим?
…навіщо я їм якщо і так не підтримують мене і моє життя? Навіщо я їм, якщо вони хочуть щоб я прожила своє життя, як їхнє..?


терези

Моє сьогоднішні думки схожі на терези… На одних шальках одне, а на інших зовсім інше протилежне…і якби ж то оте воно було у невагомості та гармоніїї, так ні ж…колихається усе з шаленою швидкістю, то одне вгору, а інше вниз, то за мить все в мені міняється і те що було вгорі, опускається донизу…стан невизначеності, сама знаю. Важко визначитись, також сама знаю. Але поки ще не пізно треба думати..ех, якби хто за мене подумав…
Зміна настрою, зміна думок все змінюється…


шляхи

В одному із журналів читала інтерв”ю з Олегом Скрипкою, і там була така фраза, що кожна людина має два шляхи для життя. Один це такий,як усі – вчитись,знайти роботу,працювати,ходити на роботу,заробляти гроші…а інший це той підсвідомий, ті мрії про які кожен думає,чим би зайнявся якби не робота…співав би, танцював, малював картини,створив свій бізнес, але…Але у кожного є своє “але” і ця підсвідома думка-мрія залишаєть у голові…

Так от в моїй голові також ідуть мітинги та протести…є два там шляхи – диктатура роботи (як казала мама: а ти як думала,це робота!) або демократія творчого розвитку…(поки писала м”ясо згоріло,дороблю салат і допишу) Хоча робота моя мала б бути творча,але вона далеко не така… Я розумію це такі реалії нашого життя, кожен виживає,як може,бориться за місце на цій землі,вигризає шось там,шось там…прям ніби ми живемо в камяний вік,голодуємо і одіваемся в необроблені шкури..Я все розумію,але я так не хочу і не буду.

Так, можливо я ше мала та зелена і нічого не шарю в ковбасних відрізках, але я просто хочу бути щаслива і не зариватись в це життя з головою. Поки ще не пізно я хочу вирішити,як Я буду жити.