Category Archives: Uncategorized

Робити боляче

Вмінню “робити боляче” ми вчимося із дитинтва. Психологи це назвали б маніпулюванням заради власної вигоди, або ще іншим закрученим терміном. Знаєте це дитяче “я тебе більше не люблю!”))
Це вміння з віком покращується, і аж до старості. А потім настає потреба його позбутися. Або в когось не настає.

У підлітковому віці ми “ранимо” наших батьків фразочками, скандалами і поведінкою. До цього віку ніхто ще не робив нам боляче, так щоб ах! Не маємо ще з чим порівняти, як їм болить від цього всього. Але вони пробачають, бо їхня любов безмежна, або просто знають, що це пройде, як колись у них пройшло. Старшими відточуємо це жало на першому коханні. Це найлегше, коли знаєш всі слабкі місця – тонко і точно в ціль, щоб точно боляче! Іскри летять! Трагедії і скандали. Болить усім.

І лише з часом, коли тобі близько 30ти, починаєш так не робити спеціально. Мовчати, спостерігати, просити пробачення і пробачати, піддаватися невіданню, більше аналізувати і цінувати. Стібатися із друзів, але оберігати їх від них самих. Говорити їм болючу правду, аби лиш інші не відточували на них свої жала. І повторювати собі, що вчинки “на зло” ще ні до чого доброго не привели, але і вчинками “заради добра” встелена дорога не в рай.
27.08.2015

Advertisements

рівноцінність любові та журби

Бісить до скрипу зубів! Я хочу повторення, яке я вічно проклинаю!  Любові до болю, до іншого скрипу та схлипувань! Лише крайності та імпульси, ніякої сірості!. Коли “горить стодола”, палають очі, читають думки, будуються мости.  Без зважувань, без вагань. Нехай в передбаченнях одні хрести, я візьму в руки мечі. 

Дволикі знаки, мене розривають на шматки — вимагаю піти. Аби лиш в боях не згубити мети. Я виправдаю лише рівноцінність любові та журби.


#ТиЖдівчина ти маєш

#ТиЖдівчина ти маєш:
-носити банти у волоссі
-одівати плаття
-бути охайною
-гарно їсти
-носити колготи
-розказувати вірші
-пекти пасочки
-гратися ляльками
-бути слухняною
-вчитися на відмінно
-любити українську мову
-закінчити школу на відмінно
-бути стрункою
-мати рівні зуби
-мати довге волосся
-не малюватися
-поступити сама в інститут
-носити спіднички
-здати сесію на 5
-ходити на пари
-не курити
-одівати плащики і пальтечка
-варити їсти
-захистити диплом на відмінно
-ходити на роботу зранку
-вийти одразу заміж
-годувати чоловіка (любов’ю?)
-родити дітей


Концепція самотності

Варто визнати, що в цей світ людина приходить сама і йде також сама. Все життя розмовляє, дискутує, вирішує проблеми і веде війни сама із собою. Ці розмови схожі на подружні скандали:” ну скажи, як ти могла?!” “Все. Отак вирішила, ну правда ж так краще буде?” – запитуєш у себе. І так щодня, щохвилини!! Та від цього людина повинна була б чокнутися… Так-так ми не самі, є ще любов…от саме цього ще бракувало чокнутій голові. Тепер крім воєн із собою є ще війни з “другою половинкою”! І є вона чи немає, є постійні розмови за обох тих двох. І якщо повезе людині, то з цими розмовами і “половинкою” вона проживе все життя. І на чиєму боці буде фортуна, той помре першим із тих двох. А той другий буде і далі один, впринципі, таким яким і був все життя. Так-так людина має друзів, рідних, коханців і коханок…але ще більше вона має таємних страхів, бажань і таєн, про які не те що з тими всіма, сама із собою не завжди говорить, не завжди їх визнає…
Так чи варто боротися із самотністю, якщо вона завжди поруч?


Із щоденника

9 липня 2014р

Стільки новин. Люди одружуються. А мені завжди стає дуже сумно і прикро, коли ці люди виявляються кимось близьким. Все вже не буде, як було. В них появляться діти – зовсім чужі маленькі людинки, для яких ти ніколи не станеш кимось особливим. Чужі діти швидко ростуть. І взагалі всі ми живемо в різних координатних системах.
З усіх усюд долинає, що варто жити сьогодні, а всі надії лише на завтра. Що от від завтра все зміниться, що я стану кращою, робота цікавішою, квартира гарнішою, а за Оперним появиться море. А ніфіга.

20140709-231332-83612244.jpg


власний егоїзм

ми виховали один одного
обоє злились і любили
ми мабуть друзі
і трохи більше
а можливо перебільшую

ніхто не змінював мене
в такий спосіб
і все ж
щодня як вирок
думки туди летять

та рішення мої
і це моя перемога
ціною власному егоїзму
і власному суму


Віра предків

Мені приємно сповідувати ту ж віру, що і мої предки. Відчуваю в генах певний потік енергії і сили в, що не повинен перериватися. Можливо в наш (чи мій) час ця віра не є такою сильною. . . Та заради памяті про тих дідів і бабців, що вірили і мріяли про щось краще, якого вони не мали, я буду продовжувати вірити. У слово “віра” вкладаю релігію, що мене вибрала, сімейні принципи, яким вчили батьки і щось більше, що важко передати словами. Коли немає сил, варто уявити, що за спиною стоять десятки прапра-дідусів і прапра-бабусів, спостерігають і легенько посміхаються. . .


* * *

Напівголодне
таке холодне
десь в маршрутках
в поїздах
в електричках
рідко в обіймах
все менше часу
все більше сил
хотіти
як в перший день
як в перший раз


Віра

Ще з вчорашнього вечора крутиться цей пост про “віру”.
Поїздка на останніх кріслах маршрутки по львівських дорогах
в заторах,

як раз те місце, де можна про таке думати і писати.
Саме з віри чи то зневіри в людях почався чей 13ий рік,
якщо глянути в архів, є десь той пост 1шосічневий.
Як не дивно рік так і продовжується в цьому ритмі
зневіри.

Не надто великої, але часто шокує мою наївну душу.
Багато в чому, це моя вина, бо бачу в людях те добре
і щире, що хочу бачити, а це виявляється пафосом і
маскою.

Вічні роздуми про віру в себе, в свої сили чи
терпіння!

Інколи віра це все що в нас є,
бо саме на ній будується надія і любов (хоча не факт).


Їхати

їхати і думати
дорога думки мої обєднує
знати би що там
в майбутньому
не знати б чого боятися

їхати і мріяти
про банальні
дуже прості речі
які так важко
будуть даватись обом

їхати і втікати
їхати і повертатися
не читати б твої думки
не знати б
але спільні страхи

їхати б і їхати
без зупину
дорога мене вгамовує
заколишує
і нашіптує

їхати щоб сил набратися
виснаження
віддаватися без міри
п’янке відчуття
невагомості

їхати. . .