Tag Archives: життя

Узагальнення дня 23-го:

Узагальнення дня:

  • Інколи варто сходити щось почути, щоб зрозуміти: “Блін! Це ж те, що я і думала!!” Просто для підтвердження своїх думок.
  • З часом можна не зрозуміти себе і своїх вчинків, але зрозуміти вчинки інших.
  • Важко бути другом. Не знаєш, яку позицію вибрати: підтримувати чи стримувати.
  • Інколи людина навіть не знає, яку важливу роль вона зіграла у твоєму житті. Доля з-води-ть (і роз-води-ть) не просто так.
  • А ще буває, що важко вимовити слова, коли гордість розпира.
  • Алкоголь це міф. Без нього добре.
  • Любов зла.
  • Дружба існує.
Advertisements

Кулінарія, як привід для роздумів, або коли зникає все…

Сьогоднішній вечір призвів до багатьох думок на тему «розуміння». І чи це завжди корисно для того, хто всіх розуміє, чи не жертвує він тоді собою? Чи це просто бали на майбутнє? І чи зрозуміють його? Зараз і в майбутньому. І чи не є це «всерозуміння» ознакою слабохарактерності? Насправді ж люди все розуміють, але не показують цього, часто це не вигідно. І це вірно.
Життя чудова річ, як не крути… Мабуть, через пару років я буду згадувати ці чудові моменти, і ці трохи одинокі вечори. Вечори мислення і переосмислення свого існування. Чому так? Чому такі моменти? Дивно, що в один вечір закінчився на компі і на телефоні Інтернет,і вай-файки всі пропали. Закінчилась олія, серіали і фільми, і навіть, повечеряти нема з ким… А можливо так мало бути? А може просто збіг обставин…
Але я безмежно вдячна небесам і землі, що не закінчилися картопля і вода =)
І в такі моменти думаю про людей, які живуть самотньо… Що їх стимулює готувати собі вечерю? Де вони беруть сили жити? А ще готую деруни і думаю, як живуть люди без села і поля, і де беруть картоплю? Як можна їсти чужу картоплю і не знати, де вона виросла? До речі, цибуля також закінчилась, але була зелена, що мама привезла. Як добре, що є мама! І тут співає Вакарчук, що «все починається, коли зникає все…» і каже щоб не плакала. Не плачу. В мене ж ціла каструля дерунів і грибна підливка. Відсутність Інтернету зовсім не означає відключення твітення, здається це вміння вже вмонтувалося в мене. Я твічу в роздумах і приблизно знаю реплаї і пізні фейворіти, знаю, хто буде читати і відреплаїть лише в думках, але ж думки матеріальні вони також доходять до абонента роздумів. Відсутність зовсім не означає не існування.

Ось так роздуми і перейшли у пізню вечерю… а вечеряти вже і не хочеться.

При написанні посту ні один дерун не згорів.
Появі поста в мережі завдячую сусідньому вай-фаю.


Період в житті

Я знала, що прийде цей період -після будь-якого підйому приходить спад. І цей період дуже важко пережити. Потрібно мотивувати себе кожну хвилину, а чомусь хочеться просто заритись у те прокляте жовте листя і щоб ніхто не знайшов! Я ховаюсь під одіяло і не можу зранку почати день, молю небо про сили, але… Це період, коли ідеї сумно на мене дивляться, а я роблю вигляд, що їх не помічаю. Жаль, що це навіть не гормони, це  життя. Я знаю себе, це пройде, але це так важко. Дні стають сірі і в диму. Спасають лише теплі вечори, одинокі дружні репліки та обійми… Треба бути сильною, коли хочеться просто не бути.


Спішу

Я постійно спішу…і спішу не швидше все зробити, а побільше усього і все одночасно…я роблю купу робіт, думаю над іншими, спілкуюся з людьми і зазвичай це все одночасно. Я дуже часто себе не люблю за це, але розміреності в мені мало. Я не можу спланувати свій тиждень, бо не знаю куди чкурну в цей раз. Я біжу і біжу. Попри свою тендітність маю велику витривалість і це мене часто спасає.  Я своє життя пробігаю і мені цікаво, хто кого наздоганяє. . . Мій день розпочинається вже в темпі  і навіть у сні я кудись їду, кудись не встигаю, кудись біжу, а інколи лечу.  Хоча дивно, що зовні я дуже спокійна людина і зовсім не холерик. Мені дуже імпонують розмірені люди, які все планують і прораховують, я ними захоплююсь! Хоча інколи мій акумулятор розряджається і я лежу, дивлюсь у стелю і нічого не хочу робити, в такі моменти я себе дуже не люблю, сварю себе. Так от…я все думаю чи вірно я так живу, можливо все таки потрібно себе трохи змусити бути більш …якою? Зосередженою над чимось одним? Не розпорошуватись на все і на всіх? Трохи закритись і обдумати все? Розпланувати і чітко йти за планом?  Питання залишається відкритим.

“Мені не хватає самоорганізованості, але від моєї спонтанності і запалу частіше більше користі…”(с)


Місто, своє чуже, і Те далеке – рідне.

Вона жила в невеличкому Містечку, де кожен кожного знає, де усі живуть одним життям. Вона ненавиділа це Місто, бо воно скувало її немов у клітці. Скувало настільки , що інколи їй не хотілося жити. Вона часто переконувала людей що життя прекрасне, щоб вони жили і вірили в це. Та чим далі просувалося її життя, тим більше вона переконувалася, що це гірка не правда. Життя насправді було гидке і несправедливе, воно дарувало лише випробування, і не дивлячись чи пройшли ви попереднє, давало наступне, ще більш несправедливе.
Сьогодні вона ішла вулицею свого замученого Міста. Думала про його життя, розуміла що воно нічим не змінюється від часу , пори року, і усіх інших перешкод. Воно було таким же гидким, як і тоді, коли вона народилась тут. Про той день вона нічого не пам’ятає , і не дивно.
Вона йшла, прискорюючи ходу. Хотілось якнайшвидше втекти, заховатись, у своєму куточку, завісити вікно шторами, щоб лише світло попадало у її нору. Там їй було добре. Хоча її і дратував нестерпний шум Міста, який чомусь ніколи не зникав. Шум проходив через кожну щілинку і прямував у її душу. Там він мабуть шукав притулок, але місця для нього там ніколи не було.
Вона ішла тротуаром, її дратував цей вічний бруд. Він був усюди. На дорозі, у річці, в траві, в очах перехожих, у їхніх душах. Вона любила дощ, бо думала що він може змити цей бруд. Та скільки б дощ не лив – бруд залишався на місці.
Вона мріяла про сніг, не про зиму холодну і злу, а про сніг теплий і м’який. Він хоч не надовго заховає бруд.
Колись вона думала змінити цей світ. Зробити його кращим і добрішим. Та потім зрозуміла, що потрібно змінювати не світ, а людей. А люди вони ж не змінні! Їй було їх жаль, а потім жаль чомусь зник і вона просто не звертала на них увагу . Так було і сьогодні коли вона йшла…
Дорога була знайома, тому звертати на неї увагу не було причини. Вона ішла і складала історії майбутнього, знаючи, що цього ніколи не буде. Мріяла про велике красиве Місто в якому можна буде розчинитися, зникнути , заховатися. В її уяві воно малювалось старим, тихим, але вічно молодим. Не таким як Це. Вона ще не знала, що буде там робити, але хотіла там бути.
Вона вже прийшла. Не додумала історію про її майбутнє. Отже завтра буде про що думати. Їй хотілось спати і вона заховалась під одіяло на усю ніч, їй як завжди буде снитись Місто, своє чуже, і Те далеке – рідне.
2005-05-15


сьогодні дома…

Нарешті я вийшла на дорогу спокою…останні пару тижнів були майже спокійні і це дуже примно. Так набагато приємніше працювати і жити…Але ця дорога не є завжди прямою, на жаль…згадую слова із “Панди кунфу” :”..твій розум, як вода, коли хвилюєшся – нічого не видно” а я пробую,щось розгледіти крізь своє хвилювання…Кожна моя п”ятниця закінчується якоюсь неприємністю на роботі і словами: “..а куди ти їдеш на ці вихідні?” і цілотижневого спокою ніби і не було…
Сьогодні я нікуди не їду. Приємино інколи побути “дома”, приємно бути…